«Вічність»
поезії

ВОНИ (ВІСНИКИ)

Вони химерами з туману виростали,
З мряки віків і тьми, згодовані гріхами,
Отрути хліб блаженним щиро дарували,
Замісений на хмелі щедро й батогами.
І пе́чений з тла розуму – зо праху.

Вони вином дурману напували
Спраглих по правді й праву. І ножами
Наживо вироки із м’ясом вирізали – 
Аж жили, наче струни, рвалися шматами.
Й сокира догризала в сказі плаху.

Вони облудно душі викрадали, 
Їх розпотро́шили і бе́бехи льохами
Розкидували свиням. Ті ж здихали
З шаленства уподібнення із нами.
І божевілля плакало від страху.

Вони наш дух мерзенно колупали
Звірством первинним дико, пазурами,
А вирви нутрощів зловісно припікали
До холоду пекельного вогня́ними киями.
І оживало породілля смерті шляху.

Вони нам вени так натхненно рвали
Старезними мов світ іржавими цвяхами,
Що кров запечена, як янголи моляли, 
На таці бризкала рубіну кришталями
І розсипалася на мертві зерна жаху.

Вони любов так страсно ґвалтували
Що та сконала, в’ючися корчами,
А мі́зки зморщені із гиком відригали
На слиз свідомості між істини жорна́ми.
І люд себе узрів в них – бідолаху.