Павло Гай-Нижник
Ув’язнення Симона
(арешт та звільнення С.Петлюри за Гетьманату П.Скоропадського)
Опубліковано: Гай-Нижник П. Ув’язнення Симона (арешт та звільнення С. Петлюри за Гетьманату П.Скоропадського) // Час і Події (Чикаго, США). – 2012. – 25 грудня.
Щирий патріот України, ідейний соціал-демократ й не позбавлений особистих амбіцій – С.Петлюра – під час Гетьманату (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) обіймав скромну, здавалося б на перший погляд, посаду голови Союзу земств України й був не лише політичним противником П.Скоропадського, а й його ярим ідеологічним, світоглядним та соціальним антагоністом.
Підготовча праця у напрямкові повалення гетьманського режиму не припинялася українськими соціалістами практично з перших днів встановлення Гетьманату й здійснювалася у кількох напрямах одночасно: політичному – консолідація опозиційних соціалістичних партій в єдиній спілці (координаційному центрі), якою спочатку був Український національно-державний союз (УНДС), а потім (зі серпня 1918 р.) – Український національний союз (УНС) в поєднанні з масовою агітацією; громадському – робота із земськими та різними професійними організаціями; економічному – організація страйків та сутичок й, водночас, залучення коштів через кооперативну мережу; військовому – накопичення зброї, організація повстань, сформування отаманських загонів та залучення військово-командного складу (серед січовиків, запорожців тощо); зовнішньому – налагодження контактів та пошуку підтримки в російських більшовиків (зокрема, через очільників мирної делегації РСФРР Д.Мануільського та Х.Раковського) та у німців (серед представників німецьких соціалістичних партій у Рейхстазі, німецького Оберкомандо в Києві й, згодом, німецьких та австрійських солдатських комітетів та командування в Україні) тощо. Лишень на межі літа-осені 1918 р. ледь вщухли локальні повстання селян, як з жовтня хвилювання народу знову почали наростати. Зі середини вересня 1918 р. у середовищі окремих керівників лівих українських партій визрівають плани – повалити гетьманський режим насильницьким шляхом.
С.Петлюра не був осторонь цієї підготовчої роботи до часу активізації та початку запуску механізму повалення гетьманства, а ще до свого арешту встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої та плідної мережі радикального підпілля, яка і після його ізоляції у камері продовжувала функціонувати й, наче маховик, набирала обертів та потужності.
Саме через земські установи С.Петлюра прагнув поширити свої ідеї на українських дрібних та середніх селян, тоді як П.Скоропадський, попри гучні заяви про прихильність до середніх хліборобів-власників, залишався в оточенні, здебільшого, русофільськи налаштованих великих землевласників, т. зв. «батюшковців» (російських націоналістів) та космополітичного «Протофісу» (Союзу промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України). Відтак, стає очевидним, наскільки не далекоглядним та застарілим, з огляду на епохальні революційні, соціальні, національні та іншого роду злами у державних та економічних моделях, суспільній та особистістній свідомості, був підхід П.Скоропадського до вибору соціальної бази для свого режиму; настільки громіздкою та неповороткою була бюрократична рутина нової держави старої моделі, що не спроможна була в обмежений термін не лише здійснити навіть ті окремі перетворення, що були задумані її очільником, а й пропагувати благі наміри гетьманської влади; наскільки державний механізм Гетьманату не встигав за круговертю історичного моменту. Натомість, С.Петлюра виявив тоді (у 1918 р.) такий запал у своїй діяльності, самовідданість та організаторський хист, що навіть його войовничий опонент – начальник Штабу гетьмана – Б.Стеллецький – почав ставитися з повагою до цього чужого йому за переконаннями соціаліста, революціонера і самостійника, а згодом навіть висловив думку, що С.Петлюра «значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом».
Користуючись своєю посадою та певною завуальованістю від метушливого київського життя, С.Петлюра та інші соціалісти спрямовували свою діяльність на об’єднання під своїм впливом провінційного духовенства, сільського вчительства та кооперації. Крім ідеології та пропаганди, не залишалися осторонь й практичний, й матеріальний аспекти. За допомогою соратників та прихильників було активізовано роботу створеної рік тому нової спілки сільських кооперативів – «Дніпросоюз», який до кінця 1918 р. збільшив свої обігові капітали з 5 млн. крб. (у січні 1918 р.) до 70 млн. крб., вкладаючи їх у різні галузі народного господарства, зокрема, у торговельну, промислову (велику миловарню з річною продукцією близько 200 тис. пудів у с.Куренівка під Києвом, фабрику взуття у столиці, що виробляла 100 тис. пар на місяць, фабрики білизни, трикотажу тощо). Саме «Дніпросоюз», за відомостями власного Штабу гетьмана, влітку-восени 1918 р. став головним матеріальним донором соціалістичної опозиції, своєрідним її неофіційним міністерством фінансів.
Під контролем українських соціалістів перебував й інший фінансовий центр української кооперації з філіями в усіх великих містах країни – Український Народний Кооперативний банк (Українбанк). Організатором цієї центральної фінансової інституції вітчизняної кооперації (середина 1917 р.) і головою її правління був відомий український урядовець, перший генеральний секретар фінансових справ УНР – Х.Барановський. Третім, сільськогосподарським, «китом» українського кооперативного руху був Перший Всеукраїнський сільськогосподарський кооперативний союз (скорочено – «Централ»), який було створено в січні 1918 року. Організатором і головою Ради «Централу» був відомий соціаліст і урядовий діяч УНР – К.Мацієвич. Ці та меншого штибу кооперативні установи мали широку мережу філій по всій території України, головно – в її глибинці, а також – мобільні й популярні в провінції друковані органи. Досить зазначити, що за Гетьманату лише у споживчій кооперації було залучено близько 4 млн. членів (майже 11,5% населення тогочасної Української Держави), що були об’єднані у 15 тисяч кооперативних товариств. Цього року у Великій Україні діяло 22 тисячі кооперативних товариств, що охоплювали 60% населення, об’єднаних у 253 окружних союзи різних типів та рівнів.
Численні агенти таких кооперативів були й за сумісництвом зв’язковими української соціалістичної опозиції. Лише ті села, що на своїх сходах приймали українські соціалістичні доктрини, отримували кооперацію, що дійсно допомагала населенню. Таким чином, піп, вчитель та кооперативи стали трьома союзниками С.Петлюри, дії яких він координував через Союз земств і завдяки яким, як зізнавався начальник гетьманського Штабу, «усі його (Петлюри) розпорядження з центру досягали народних мас набагато швидше й точніше, ніж розпорядження Скоропадського через його бюрократичний апарат. Так само й зворотно, Петлюра через ті ж організації отримував значно більш точну та повну інформацію про настрої на місцях». Відтак, налагодивши та зміцнивши таку підпільну мережу, провідники українського революційного соціалістичного руху розпочали підготовку до формування центрального правління, яке мало б змінити уряд П.Скоропадського.
Між тим, коли кадетський уряд гетьмана втрачав купу дорогоцінного часу у безкінечних суперечках про принципи організації влади, про формальні штати установ, сенат тощо, С.Петлюра, В.Винниченко, М.Шаповал з соратниками по партії (ліві есдеки та есери) та у співпраці із Селянською спілкою на практиці створювали тіньові структури опозиційної влади по усій країні, які готували виступ проти режиму. Час від часу призначалися підпільні з’їзди партійних осередків та таємні наради впливових місцевих діячів, які збиралися у різних куточках країни чи в околицях Києва (як то під Вінницею, або на дачі у В.Винниченка під Каневом, місцеві земські зібрання чи кооперативні з’їзди тощо).
Особливий («Осібний») відділ власного Штабу гетьмана провадив тотальне стеження й аналіз діяльності не лише усілякого роду та спрямувань партій і організацій, а й державних службовців вищого урядового та військового рангу і іноземних агентів. Згодом, вже в еміграції, один з начальників Штабу гетьмана – Б.Стеллецький – визнав, що цей відділ насправді являв собою «таємну поліцію та розвідку політичного характеру». Особливий відділ власного Штабу гетьмана мав більші чи менші відомості про ці зібрання й здійснював арешти соціалістичних активістів, проте, приклад із звільненням з-під варти за особистим наказом гетьмана В. Винниченка, якого було заарештовано із доказовими паперами, значно підірвали запал офіцерів та агентури Особливого відділу.
Проте в липні 1918 р. агенти доповіли, що С.Петлюра, очевидно через німецького посла в Україні А. фон Мумма, увійшов в зносини з автором гетьманського перевороту майором німецького Оберкомандо Ґассе й запропонував йому організувати новий переворот – соціалістичний. Передбачалося повалити кадетський уряд Ф.Лизогуба і замість нього поставити націонал-самостійницький соціалістичний, який би більше відповідав бажанням німецького Рейхстагу (в якому вагому роль відігравали соціалістичні фракції). Передбачалося, що Рада міністрів буде сформована з представників національно-соціалістичних партій, а гетьман, якщо того забажали б німці, міг залишися, але лише номінальним головою держави, без важелів впливу й із суто представницькими повноваженнями. Переворот передбачалося здійснити цілком мирним шляхом, тобто, у призначений час заарештувати всіх міністрів у себе в домівках, а потім оголосити список нових міністрів.
Дізнавшись про таке, П.Скоропадський не хотів у це вірити, позаяк був цілком впевненим у міцності свого становища й вважав С.Петлюру надто нікчемною людиною. Втім, через кілька днів такі ж відомості отримав і голова Ради міністрів – Ф.Лизогуб. Як виявилося, до перевороту залишалося лише три доби. Тільки тепер П.Скоропадський вирішив застосувати енергійні превентивні дії й наказав начальникові свого Штабу, за згодою з німецьким командуванням в Україні, провести арешти усіх очільників українського самостійницького соціалістичного руху, а для того, аби ці заходи не набули гучного антиукраїнського враження, було вирішено арештувати у Києві також кількох крайніх правих російських політичних діячів.
Було вирішено – здійснити арешти низки провідних діячів крайніх лівих українських соціалістичних партій, зокрема, й С.Петлюру, а для врівноваження політичного розголосу (заспокоєння громадської думки) – арештувати на нетривалий час й кількох правих проросійських діячів (Ґіжицького, Кумбарта та ін). При цьому гетьман власноручно склав список соціалістів, що підлягали арешту (близько 20 осіб). Із цим списком начальник Штабу гетьмана – Б.Стеллецький – прибув до начальника політичного відділу німецького окупаційного командування, якому й виклав рішення П.Скоропадського. Щодо арешту українських соціалістичних лідерів німці не заперечували й навіть виявили готовність посприяти цьому, проте заявили категоричну незгоду з такими ж заходами стосовно правих російських елементів. І все ж, після запевнень, що затримання правих здійснюється лише з метою послабити враження від арешту лівих самостійників, було дано згоду, але з умовою – не залучення до таких акцій німців. При цьому, під час обговорення списку належних до арешту осіб, начальник німецького військового політвідділу додав до нього ще кількох, невідомих начальникові гетьманського Штабу осіб. Арешти відбулися в ніч на 27 липня 1918 р. Було затримано С.Петлюру, М.Порша, Ю.Капкана та ін.
С.Петлюра сприйняв свій арешт спокійно, сказавши, що давно на нього очікував. Передбачаючи такий розвиток подій, він заздалегідь заховав або знищив компрометуючі його папери. Арешт крайніх лівих одночасно з крайніми правими було сприйнято громадськістю із цілковитим здивуванням. Усі виявилися збитими з глузду, робилися неймовірні припущення, шукалися логічні зв’язки й навіть Д. Дорошенко не висловив заперечень. Відтак, мету було досягнуто й, як зазначав Б.Стеллецький, Петлюра – цей важіль українства – був позбавлений волі.
Проте такий поспішний арешт С.Петлюри, на якого не було жодної вагомої доказової бази, висунув перед владою гетьмана інше питання: що з ним робити далі? Начальник Штабу П.Скоропадського згадував, що передбачалося два шляхи розв’язання проблеми: 1) С. Петлюра у в’язниці міг передчасно померти, однак це було б надто зрозуміло, й ніхто цьому не повірив би;
2) С. Петлюра міг бути висланий за межі Української Держави. Однак П.Скоропадський, «з притаманною йому нерішучістю та прагненням все робити по-петербурзьки», зупинився на третьому рішенні: він наказав передати усю справу Петлюри міністрові юстиції О.Романову, очевидно вважаючи, що той віднайде у діях одного з провідників українських соціал-демократів склад злочину. Але О.Романов подав висновок, що не виявив злочинної діяльності С.Петлюри, а судити його лише на підставі агентурних даних було неможливо. Відтак, С.Петлюра продовжував утримуватися в ув’язненні без висунутого проти нього обвинувачення.
Тим часом, 3 листопада 1918 р. у Німеччині відбулася революція, а вже 9 листопада Німеччину було проголошено республікою, імператор Вільгельм ІІ утік до Нідерландів. Поразка Центральних держав додала натхнення й рішучості заколотникам. Адже, як зазначав один з керівників їхнього ядра М. Шаповал, виступ зі зброєю готувався ними давно й, готуючи таке повстання, вони лише «чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов – занепад німецьких фронтів». Далі М.Шаповал засвідчує, що, попри рішучість виступити проти гетьманського режиму, змовники активно використали військово-політичне становище тогочасної Німеччини й в іншому напрямкові. Ними заздалегідь було таємно скеровано до Берліна своїх посланців (полковника Шаповала та соціал-демократа П.Бензю), аби вони там увійшли в зносини з німецькою соціал-демократією, що мала потужний вплив у Рейхстазі, яка б «енергійно виступила проти німецького режиму на Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ». Незабаром цей тиск на німецьке військове командування в Україні буде здійснено, зокрема, й щодо ув’язнених соціалістів, для прикладу, С.Петлюри.
Гадаю, що й С. Петлюра, який належав до УСДРП, хоч і перебував у в’язниці, був прихильником силового розв’язання питання влади (а, отже, й проблеми соціального і політичного розвитку України) і не лише знав про такі наміри, але й свого часу (до арешту) наполегливо готував ґрунт для перевороту, про що йтиметься нижче.
Вважаю також, що саме ув’язнення завадило йому особисто очолити підготовку до збройного виступу проти гетьманського режиму і підтвердженням цьому є його підпільна робота на чолі Земського союзу, позиція військовиків (зокрема, Січових стрільців) щодо його заочного включення до складу Директорії* та практичне загальне керівництво республіканськими силами в листопаді – грудні 1918 р. тощо.
11 листопада 1918 р. Німеччину було оголошено республікою. У новій ситуації збільшується й тиск на П.Скоропадського як із внутрішнього боку, так і зі зовнішнього. Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф. Штейнгеля докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. За нових умов П.Скоропадський, очевидно через тиск соціалістів-міністрів реформованого на короткий час уряду Ф.Лизогуба, що через кілька днів впаде, звільняє з тюрем відомих діячів опозиції – М.Порша, Ю.Капкана та ін.
Більш складною ситуація видавалася зі становищем С.Петлюри, який без висунення звинувачення утримувався у Лук’янівській в’язниці Києва ще з 27 липня. Із зверненням про його звільнення до П.Скоропадського неодноразово зверталися не лише численні громадські діячі, а й члени гетьманського уряду Д.Дорошенко, М.Василенко, О.Греков і навіть генеральний писар – І.Полтавець-Остряниця, які постійно нагадували гетьманові, що не чесно утримувати в тюрмі людину цілими місяцями, не висуваючи йому жодних обвинувачень. Проте гетьман щоразу вимагав від свого начальника Штабу віднайти ці звинувачення. На це Б.Стеллецький кожного разу доповідав, що таких в його розпорядженні немає, позаяк С.Петлюра не злочинець, а лише ворог. Тим не менш, попри тиск з боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців твердим противником звільнення С. Петлюри був начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, якому, як він сам згадував, «довелося залишити свою посаду через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри».
Врешті-решт, друзі С. Петлюри зав’язали зносини з німецькими соціалістичними колами у Рейхстазі й спромоглися їх переконати, що той був ув’язнений лише через те, що був соціалістом, а гетьман, натомість, є представником правих елементів. У цьому напрямкові активно використовувалися й масонські зв’язки С.Петлюри. Відтак, з Берліна, надто після революції, було вчинено настільки сильний тиск на німецьке військове командування в Україні, що питання про С.Петлюру було висунуто ультимативно й поставлено ребром.
Колишній державний секретар Гетьманату – М.Могилянський – свідчив, що в його розпорядженні був лист від П.Скоропадського (кінець 1919 р.), в якому той писав, що «змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, що загрожували у протилежному випадкові звільнити його силою». Цей факт погрози німців – звільнити в’язня власними силами – підтверджував й давній близький товариш П.Скоропадського – герцог С.Лейхтенбергський, а також і колишній гетьманський міністр закордонних справ – Д.Дорошенко. Крім того, Д.Дорошенко, вже в еміграції у Німеччині в розмові зі своїм секретарем І.Калиновичем, свідчив й про те, що гетьманському урядові було відомо про невідворотність повстання проти гетьмана.
«Ми знали, що Винниченко веде працю по лінії соціалістичній і як удасться повстання, то буде «капітуляція» перед большевиками. Знали ми, – додав він, – що незалежно від того, чи випустять, чи не випустять С.Петлюру – повстання буде». Врешті-решт, 12 (9-го за ст. ст.) листопада 1918 р. за наказом гетьмана міністр юстиції – А.В’язлов – звільняє С.Петлюру на «слово честі», що той не братиме участі в повстанні. Отже, С. Петлюра, який утримувався у в’язниці майже 4 місяці (від 27 липня по 12 листопада 1918 р.), був звільнений напередодні протигетьманського виступу Директорії та Січових стрільців на категоричну вимогу німців.
Того ж дня, по звільненні з ув’язнення, по обіді, С.Петлюра одразу ж зустрівся з В. Винниченком, А.Макаренком та іншими тими, як пише М.Шаповал, що «тільки що випущені з тюрми». На зустрічі також були присутніми провідники УХДП – С.Шемет та М.Міхновський, які виступили за «якесь порозуміння з гетьманом». Засідання пройшло у галасі та суперечках, а після його закінчення, як стверджує М.Шаповал, «Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: «Іншої дороги нема, ніж повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Петлюра погодився». В.Винниченко також повідомив С.Петлюрі, що січовики вимагають визнати його командувачем повстанського війська, й той одразу подався у Білу Церкву до заколотників, аби очолити збройний виступ проти П.Скоропадського.
14 листопада В. Винниченко підписав відозву до населення, в якій Директорія оголосила початок всенародного повстання проти «антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана П.Скоропадського» і закликала всіх чесних громадян, як українців, так і не українців, – «стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу». Наступного дня (тобто, 15 листопада), саме коли Є. Коновалець висував гетьманові умови почесної капітуляції під соусом компромісу, С.Петлюра, оголосивши себе головним отаманом (головнокомандуючим) Республіканського війська, власним Універсалом скасовував усі накази гетьмана по війську: армійським частинам пропонував перейти на бік заколотників, а самого П.Скоропадського було визначено як узурпатора та зрадника й поставлено «поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки».
Вранці, 16 листопада 1918 р., особовому складу ОЗСС (на той момент – 46 старшин і 816 стрільців, які мали в своєму розпорядженні 12 кулеметів та 4 гармати) було оголошено про початок повстання й перехід на бік Директорії. Стрільці без зайвих проблем роззброїли Державну Варту та кадри кавалерійського полку, які здалися без бою. До вечора Січовики вже зайняли ст.Фастів, куди перебралася й Директорія. Місцеві підрозділи Державної Варти та загін сердюків також були обеззброєні без бою. Водночас із СС-ами з Бердичева до Білої Церкви потягом вирушила оперативна частина та гарматна батарея Окремого Чорноморського коша. У Харкові на боці Директорії виступив 2-й Запорізький полк П.Болбочана, який згодом опанує Полтавою (частина гетьманців перейшла на його бік) і придушить в місті більшовицьке повстання.
Ввечері, 16 листопада, перший ешелон Січових стрільців, перетворений на імпровізований панцерник, вирушив з Білої Церкви до Фастова. 17 листопада з Білої Церкви вирушив другий ешелон ССів, також перетворений на панцерник. Уночі на станцію «Васильків» прибули гетьманці. Під ранок республіканське військо захопило станцію «Мотовилівка». Наступного дня (18 листопада) відбувся Мотовилівський бій, у якому республіканці розбили офіцерську дружину М.Святополка-Мірського та 1-й Сердюцький полк з кінною сотнею та панцерним потягом, які, очікуючи бою із ватагами селян, а не з вимуштруваним військовим підрозділом надто легковажно поставилися до бою. Сердюки почали масово переходити на бік повсталих і – спільно зі січовиками – навіть відбили нічну атаку на залізничну станцію мешканців сіл Мотовилівка та Плісецьке, які мародерствували на полі бою. Залишки розбитих під Мотовилівкою гетьманців відступили на Васильків і Пост-Волинський (зараз – станція «Київ-Волинський» у столиці). Січовики вирушили через Глеваху на Васильків, а чорноморці зайняли села Плисецьке та Забір’я.
Тоді ж командир 2-го (Подільського) корпусу – генерал П.Єрошевич – офіційно заявив про перехід на бік Директорії. П. Скоропадський відзначав у своїх спогадах з цього приводу: «А відомості з губерній надходили доволі бентежного порядку. Головною неприємною новиною була зрада командира Подільського корпусу генерала Єрошевича». Відтак, коли Подільська губернія повністю була підпорядкована повстанцям, Директорія 3 грудня 1918 р. перебралася до Вінниці.
У Єлісаветградщині владу почав перебирати отаманам Н.Григор’єв й поширювати її на південь України, змусивши невдовзі Штаб 3-го (Херсонського) корпусу заявити про перехід на бік Директорії. На Київщині в районі Трипілля–Обухова розгорнув дії отаман Зелений (Д.Терпило). Катеринославнища підпала під владу кількох отаманів, найпотужнішим з яких був Н.Махно. Сам Катеринослав до початку грудня контролювався кількома владами одночасно (отаманом А.Гулим, загонами Н.Махна, більшовиками, республіканцями та штабом 8-го (Катеринославського) корпусу гетьманців). На початку грудня повстанські війська атакували штаб корпусу, проте бій був припинений завдяки посередництву австрійської військової влади. На Волині розпочав активні дії отаман В.Оскілко, встановивши владу Директорії в більшій частині губернії. Проте там (на Волині) завзятий опір повстанцям очолив губерніальний староста Д.Андро, який сформував у Житомирі великий загін з добровольців, старшин Волинського корпусу та охоронних сотень і успішно відбив перші атаки повстанців, а згодом, будучи не в змозі утримати місто, з боями пробився до Києва і брав участь в обороні столиці.
Водночас на Чернігівщині представники місцевого козацтва та 1-а Стрілецько-козацька (Сіра) дивізія (чотири полки загальною кількістю близько 600 вояків) в ніч на 18 листопада вчинили переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усунуті з посад, а дивізія перейшла на бік Директорії. У своїй відозві до народу (підписаній начальником Штабу командуючого Республіканськими військами Полтавщини і Чернігівщини Калюжним) сірожупанники, називаючи П.Скоропадського Каїном, якого можна спинити лише зброєю, заявили, що «1-а Стрілецька, Козацька піша дивізія поставила собі метою і за щастя, постояти за Вільну Незалежну Україну, за її добробут, за її кращу долю і за її демократичний трудящий народ». Протягом двох тижнів сірожупанники на чолі з полковниками А.Пузицьким, М.Кратом, В.Палієм, сотником С.Морозевичем та іншими старшинами, а також – за допомогою Куреня смерті отамана Є.Ангела, взяли під контроль Директорії Конотопський, Кролевецький, Сосницький повіти, а також – міста Ніжин, Бахмач, Глухів та Шостку. За цей час дивізія поповнилася численними повстанцями-добровольцями, і кількість кожного її полку сягала близько 1,4 тис. вояків.
В Україні склалася патова ситуація; для всіх, позаяк ніхто вже не був в змозі зупинити маховик хаосу та свавілля. У повітрі повіяло запахом крові та смородом трупів, від яких у вождів та вождиків, отаманів й отаманчиків та й просто горлорізів і авантюристів з’явився прикус влади та присмак наживи. То був вітер громадянської війни. На його завивання так терпляче чекали й ті, хто звик бенкетувати на чужому пожарищі: червоні росіяни – на півночі, білі росіяни – на сході, поляки – на заході, румуни – на півдні. На заклик до розгрому гетьманщини відгукнулися усі: ліві російські есери, махновці, анархісти, більшовики, російські монархісти й єдинонеделимці, робітники та селяни, різного щибу отамани і просто – ватаги волоцюг.
Республіканське ж військо почало зосереджуватися на станції «Боярка» та намагалося охопити гетьманців із флангів. 22 листопада Оперативний штаб республіканців розпочав загальний наступ на Київ силами Січових стрільців та Чорноморського кошу, який у столиці проти ночі 23 листопада мало підтримати загальне повстання, організоване УВРК. Проте наступ чорноморців був зупинений гетьманськими військами в районі Борщагівки і Святошина, а повстання у Києві було придушене. Того ж дня на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштайна. Свої сили Директорія нарощувала не лише за рахунок переходу під її владу гетьманських частин та набору добровольців. Нею активно застосовувалася і практика примусової мобілізації населення. Так, 20 листопада було видано наказ про мобілізацію у Бердичівському, Сквирському, Таращанському, Радомишльському, Васильківському, Білоцерківському повітах на Київщині та Вінницькому повіті на Поділлі, а 27 листопада була оголошена загальна мобілізація до лав армії УНР на всій території України.
На 10 грудня 1918 р. під Києвом стояло 50-тисячне республіканське військо, а останньою справжньою перешкодою на підступах до Києва залишалися німецькі війська. На решті території України окупаційні війська не прагли боротися з повстанцями й використовували усілякі нагоди, аби спокійно виїхати до себе на Батьківщину. Тоді ж гетьман дізнався про перемир’я, яке начальник Штабу німецьких військ в Україні заключив з Директорією у Вінниці й зрозумів, «що настав кінець, і що нашими військами Київ не міг бути утриманий». Врешті-решт, 12 грудня у Козятині між представниками вищого німецького командування та Директорією було досягнуто остаточних домовленостей. Відповідно до них, німці обіцяли більше не обороняти Київ, а їхні війська мали перебувати в касарнях; українці ж гарантували їм від’їзд за межі країни. Наступного дня німці висунули умову для нейтралітету в боротьбі за українську столицю – поставляти 10 потягів на добу для від’їзду окупаційного війська до Німеччини. Було домовлено й про паролі: для німців – «Es lebe Petlura!» («Хай живе Петлюра!»); для республіканців: пароль – «Революція», відгук – «Республіка». Відмова солдатського комітету (zoldatenrat) – захищати Київ – стала вироком для Гетьманату.
13 грудня вранці озброєні загони робітників-більшовиків прямо у касарнях захопили частину ескорту гетьмана. П. Скоропадському, аби вибити їх звідти, довелося навіть відрядити туди іншу частину свого конвою, залишившись практично без суттєвої охорони. У ніч на 13 грудня 1918 р. чотири дивізії Осадного корпусу Січових стрільців під командою Є. Коновальця й загальною кількістю до 20 тис. багнетів зайняли позиції на підступах до Києва. У гетьмана практично не залишилося вірних йому військ, оголошена по місту мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 35 років провалилася. Гетьманці мали лише 2,3 тис. багнетів, 83 шаблі, 109 кулеметів, 43 гармати.
У ніч проти 14 грудня у Києві знову розпочалося повстання. Бойові загони обеззброїли гетьманців на Печерську, захопили Куренівку, Шулявку, Лук’янівку та район залізниці. До ранку було взято Генеральний Штаб та Військове міністерство на вул. Банковій. Зранку, 14 грудня, на всьому фронті під Києвом залунала артилерійська канонада. Українські війська повели наступ на Київ по трьох напрямках: на Пущу-Водицю, на Жуляни та з боку Дарниці. Республіканське військо перейшло в атаку й через Борщагівку, Солом'янку та Куренівку ввійшло в місто. Біля 12 години бої вже тривали в межах міста. На Куренівці було захоплено батарею Сердюцького полку, який перейшов на бік заколотників, й відкрив кулеметний і гарматний вогонь по тилах гетьманців у напрямі Пущі-Водиці. Того ж ранку підрозділи Лубенського та Радомишльського полків перейшли на бік повстанців. До 15 години дня практично весь Київ був опанований Республіканськими військами. У другій половині дня 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади власноручним актом.
Як відомо з подальшого розвитку подій, після повалення Гетьманату і проголошення УНР, Директорія сконцентрувала всю повноту влади в своїх руках (невдовзі це були руки вже трьох осіб). Через недовгий час владою одноосібно став розпоряджатися головний отаман С.Петлюра, який був безпосереднім керівником протигетьманського перевороту. С.Петлюра став новим диктатором, який обпирався на військове оточення, користуючись воєнними діями на терені України.